Українська церква і пляж Бронте

7 січня, доки у Саші було інтерв"ю, ми з дівчатками вирушили в українську церкву. Їхати до неї біля 20 хвилин на метро, відносно близько.

На нашій станції велись ремонтні роботи і ліфти не працювали, тож диво-коляску довелося лишити вдома - понесла Марійку в рюкзачку. Ми, звісно, святково вбралися з такої нагоди (Танюша, малеча обожнює це намисто).

Греко-католицька церква Святого Андрія - доволі простора, з цікавим інтер"єром. Мені найбільше сподобались вітражі.

Ми сіли в першому ряду, і я дуже швидко про це пожалкувала. Марійка раз за разом бігала до ялинок, що прикрашали церкву, доводилося її звідти забирати. Катрусі також було цікаво роздивитись ялинкові іграшки і вона під приводом нагляду за сестричкою бігала туди-сюди також. Ух!

Зате я познайомилася з чудовою 93-річною бабусею. Я звернула увагу на дуже красиву вишиту сукню на ній і зробила їй комплімент. Вона розповіла, що родом з Києва і вишила багато прикрас для сіднейської церкви і передала свої роботи у один із львівських соборів. Бабуся пригостила дівчат кольоровими цукерками, від яких руки-обличчя-одяг одразу стали весело-різнокольоровими і липкими... Матусі зрозуміють :) Того разу я була більше зосереджена на своїх непосидюшках, ніж на службі і нових знайомствах.

Після служби українці розбилися на купки і весело гомоніли надворі біля церкви.

А в неділю ми поїхали сюди знову - на концерт колядок. Вже тут, в Сіднеї, я пожалкувала що взяла лише одну вишиванку. Дівчата носять Катрусину по черзі.

Дівчаткам найбільше сподобався вертеп. "Дивись, Марійка, ця тьотя - Марія. А це - королі з подарунками", - повчала сестру Катруся.

Тут видно, як гарно вишиває наша знайома бабуся. До речі, бабусю зустріли знову і поспілкувалися більше. В 25-річному віці її відвезли в концтабір у Німеччині, де вона одружилася з першим чоловіком. Разом вони емігрували до Австралії. Прожили разом 30 років, і чоловік помер. Вона одружилася вдруге - у чоловіка вже було 3 дорослих дітей. У бабусі ж один всиновлений син.

Вона дуже світла і активна, про все нас розпитала, сказала що тут спокійне життя (уявляю, як їй порівнювати з жахами війни...), жалілась що чоловік із Західної і "моєї української не навчився, а свою вже забув". Чудова.

Вітражі які!

Ми сіли в другому ряду одразу за сестрами-монахинями. Марійку зацікавив їхній одяг, вона намагалася посмикати за - як називаються ці головні убори?

Аж ось і концерт. Співали три колективи по черзі, з різних українських храмів. Тут були переважно літні жінки, всього декілька молодих дівчат і один парубок.

Оцей останній колектив співав просто чарівно! Особливо "Щедрика" - під час співу було тихо-тихо, навіть дітлахи принишкли.

Дівчатка розігралися з хлопчиком Давидом, внаслідок чого ми познайомилися з його мамою - Юлею зі Львова. Юля з чоловіком приїхали сюди 5 років тому.

Доки дітлахи ділилися вміннями і шукали довкола скарби (сухих жуків, хробаків і жолуді), Юля познайомила нас ще з кількома дещо старшими українцями - близько 45-50 років. Ми сховались від сонця під хзатишним великим дубом, і це теж було якось символічно - дубів я до цього тут не зустрічала. Всі нас розпитували, давали поради, звали дітей до школи і танцювального гуртка (ура!) при церкві. Було дуже радісно поговорити українською з кимось ще окрім нас двох і дітей :)

Діти ніяк не могли попрощатись, і Юля тим часом розповіла багато цікавого, а також запропонувала спробувати порекомендувати Сашу (її чоловік також програміст).

Емоцій було багатенько і ми трохи втомились. Але все ж вирішили поїхати, як і планували, на пляж Бронте. Це місце гарне тим, що в час найбільшої спеки можна комфортно перечекати в парку поруч. Тут купа розваг для дітей, що даж змогу батькам трішки розслабитись.

Схоже, що купання в океані по-сіднейськи - це стояння у воді в очікуванні на хвилю і радісне в неї ниряння. І справді, плавати за таких величезних і сильних хвиль - справа нереальна, як на мене.

Ми засиділись на пляжі, аж доки сіло сонце. Вже в потязі метро зрозуміли, що доїхати додому буде непросто - сонна і втомлена Марійка готова була розпочати безкомпромісну істерику, а у нас вже не було сил винаходити способи заспокоєння. І тут нам зустрілась чарівна леді в плетеному капелюсі і з великою валізою - вона заговорила до дітей, подарувала Марійці дрібничку яка зацікавила її на весь час подорожі в метро, захоплено відреагувала на Катрусину писанину і доня написала їй на аркуші всі наші імена. Жіночка натомість розпитала нас про Батьківщину, і чи є тут друзі. Написала нам номер телефону і сказала - дзвоніть, якщо потрібен буде друг. Це все було так мило і невимовно приємно, що про втому якось і забулось.

Сьогодні я ходила в дитсадочок поблизу, завтра відвідаємо ще один - тож наступний пост буде "садочковий".

Всіх міцно обіймаємо засмаглими руками!