З днем народження, Королево!

...І дякуємо за додатковий вихідний :)

Цікаво, але хоч Єлизавета ІІ і народилася в квітні, її день народження (а цього року ювілей - 90 років) в Австралії святкують другого понеділка червня.

Наші три вихідні були і святковими, і добряче відпочинковими. Стільки було приємних справ, і цікавих зустрічей і всіх тих маленьких подій які роблять дні сонячними, вдячними і на-со-лод-жу-валь-ни-ми!

В суботу ми з Яриною, Володею і маленьким Марком відвідали неймовірне дійство у рамках мистецького фестивалю Vivid - світлові проекції на Оперу і хмарочоси довкола.

Маленький Марко-мандрівник вже цілком самостійний і разом з невтомними батьками досліджує цікаві місця міста. Борг перед австралійським госпіталем у Фолькнерів все ще непідйомний, допомогти можна на Українській біржі благодійності або на GoFundMe.

Заходили і в оперу - погрітись і погодувати малечу. Цікаво, що напої в оперному ресторані коштують так само, як і будь-де. І кава була чи не найсмачнішою, яку ми коли-небудь пили!

А ще виявилося, що дочка бабусі-іспанки, яку я відвідую, має тестя-українця, що мігрував в свій час до Аргентини. Такий тісний-тісний світ.

Недільним ранком ми вирушили в парк на великах. З початком зими і червоним листям де-не-де він мені ще більше схожий на Голосіївський.

 

 

А в мене відростає волосся після втрачених сантиметрів 15 після необачної відповіді-жарту "Скільки хочеш" на Сашине запитання скільки підрізати :) 

 

Сьогодні вранці Саша взявся за давній задум - барний стіл для кухні. А ми з дівчатками і Бобіком під рукою вирушили на собачий стадіон неподалік. Це огороджене поле призначене для вигулювання і тренування собак без ошийників.

Наш чотирилапий малюк вперше був у компанії собак, та ще й таких великих. І в момент, коли якийсь величезний мисливський пес почав ганяти Бобіка, дівчатка почали кричати йому "Стоп іт!!!!!" - ну звісно, української ж австралійські собаки не розуміють :)

І після цього нарешті між цими трьома настала ідилія. Дівчата зрозуміли, що собака - малюк, якого треба захищати а не монстр що рве їхні спіднички і намагається звалити з ніг. А пса наче підмінили - він делікатно тулиться до малечі і віддано заглядає в очі.

А тим часом Саша захоплено робив стіл.

Він навіть не захотів приєднатись, коли я поїхала з дітлахами в шопінг-центр - мій перший подібний досвід, і можна сказати вдалий завдяки пакістанцеві, що побачив мої нервові спроби припаркуватись у чи не єдиному вільному і незручному місці і знаками допоміг поставити авто, а потім ще вказав на незачинене вікно. У чоловіка на Батьківщині лишилась дружина з дітьми, тут він у пошуках кращої долі, хай в нього все складеться якнайкраще!

Окрім нового зручного столу, який скоро стане зеленим, у нас тепер є ще й чудовий будинок для дівчат! Хочемо їм там ще лампу вгорі прикрутити, і буде кабінет :)

А розкажіть нам про ваші новини ;)

Ура, я - австралійський водій!

 Тут коротенько напишу історію отримання водійського посвідчення.

Бажаючі їздити місцевими дорогами проходять декілька етапів - спочатку ти учень і їздиш лише в супроводі когось із повною водійською ліцензією, потім їздиш сам але з декількома обмеженнями по швидкості і не можеш возити пасажирів, і вже потім - отримуєш full licence.

Оскільки нашим із Сашком українським правам більше 5 років, ми маємо право здати теоретичний і практичний тест і одразу отримати повні австралійські права. Саша так і зробив з першого разу.

Я в Україні їздила всього нічого - кілька разів по сільських тихих дорогах, і все. Тож в Австралії довелось починати практично з нуля, добре що хоч трансмісія автоматична в нашому авто.

Перший і третій рази я завалювала екзамен вже з самого початку - виїжджала одразу на протилежну смугу руху а то й взагалі не могла завести авто і інспекторові доводилося підказувати що робити. А коли приїхала здавати вдруге, виявилося що не працює один із стоп-сигналів і навіть почати тест було неможливо.

Втішали розповіді знайомих, які незважаючи на солідний водійський досвід на Батьківщині спромоглися отримати австралійські права з 4-5 разу - все через те, що тут дуже уважні до дрібниць: потрібно постійно сканувати дзеркала, а при поворотах оглядати все повернувши голову через плече ледь не на 180 градусів.

Протягом кількох місяців щовихідних я возила дітей до школи, до магазинів, у тривалі подорожі за місто. Вчилась на доволі ризикованих помилках - виїжджала не на ту смугу на поворотах, ледь не в"їхала в авто у "сліпій зоні" пробуючи перелаштуватись і ще купа всього.

4 - моє улюблене число недарма. Вчетверте їхала здавати тест, "як на роботу". Вночі напередодні Марійка погано спала і ми з нею, вранці Катруся влаштувала істерику добряче попсувавши настрій, тож особливих надій у мене не було. Пам"ятала лише пораду керівника - "Be positive, all the inspectors did the same once". Як у воду дивився - цього разу мені трапився дуже милий чоловік азіатської зовнішності на ім"я Хонг. Він був чемним, мав відчутний акцент, трішки хвилювався і я відчула в ньому побратима - свіженького мігранта.

 Від"їздивши 45 хвилин, я сіла навпроти стійки інспекторів і спостерігала, як Хонг заповнює форму. За попередні рази я вивчила її напам"ять і побачила, як він щось написав у місці недопустимих помилок. І не повірила своїм вухам, почувши "Congratulations!". Мені треба було почекати деякий час доки вони заповнять всі необхідні документи, і тримаючи на руках Марійку і розповідаючи Катрусі гарну новину із сльозами на очах я спіймала на собі його розуміючий погляд - він посміхнувся і я посміхнулась теж.

Сьогодні ми звикали до нового ритму - разом завезли дітей до садочка, потім я підкинула Сашу до метро і поїхала на роботу. Дорогою знайшла новини іспанською на радіо, а по дорозі назад слухала кубинську музику. Що ви розуміли, останні кілька місяців з подругою, що підкидала мене на роботу і з роботи, доводилося слухати індійську попсу - а це ще те випробування :)

Я все ще не дуже впевнено тримаюсь за кермом, і на незнайомих дорогах роблю помилки під час маневрів, але розумію що все діло звички. І вже мрію, як розпланую час так, щоб встигати і діток на якісь танці возити після садка, і самій у зекономлений на дорозі час щось повчити. І насолоджуватись джазом і піснями Фолькнерів. І самій підкидати "безколісних" колег до метро після роботи - через деякий час, поки що вони бояться зі мною їздити :)

Одне з найсильніших відчуттів захвату - від перебореного страху і "Я не можу, мабуть це не моє". В Києві у мене висів на моніторі напис іспанською "Немає нічого неможливого". І це таки добряча мотивація. З посмішкою перекладаю під час прибирання папку з матеріалами з курсів із програмування яку нахабно колись підписала "Дуже успішний (і везучий) програміст" - не знаю щодо успішного, але таки везучий, бо працюю в чудовому колективі і маю всі можливості для навчання і саморозвитку.

З нетерпінням чекаю, коли приїде мама, і я везтиму її в магазин всього для рукоділля і ми співатимемо дорогою "Їхали козаки" чи "Горіла сосна". А поки що, сподіваюсь, безболісно набиратимусь водійського досвіду.

Ура!