Багато років назад, коли загинула дорога мені людина, в один момент світ з кольорового і веселого став сірим і безрадісним. Але жити треба було заради тих двох, а пізніше трьох красунечок з його очима/волоссям/усмішкою. В таких випадках кожен сам шукає ліки від безнадії і відчаю. Для мене одними з таких ліків було відвідання кладовищ. Це не зменшувало горя, але якось примиряло з тим, що люди ідуть з життя.
Тому в один з днів я вирішила відвідати старе кладовище, на яке багато разів дивилась з вікна поїзда.
В Сіднеї в 1962 році була прийнята програма по впорядкуванню і охороні місць поховання, тому всі старі кладовища впорядковані.
Вони не зарослі деревами й кущами і не засмічені нічим.
Надгробки раніше робились з місцевого каменю, а це піщаник, який з часом вивітрюється, тому дуже рідко вдається прочитати все, що там написано.
Суттєва відмінність написів на могилах в Австралії - це те, що тут пишуть коли людина народилась, коли померла і скільки прожила.
Крім того, в одному місці хоронять багатьох членів сім'ї. Це не склепи, а просто могили.
Ось історія однієї сім'ї
Тут поховані глава сім'ї Джозеф, який помер у віці 51 року, його дочка, що прожила 1 рік, його син, який прожив 2 роки, його другий син, який прожив 24 роки і його дружина Ізабела, яка пережила їх всіх і померла у віці 67 років.
Кладовище, на яке я прийшла, виявилось діючим. Воно займає дуже велику площу і, як і вся Австралія, являє собою суміш культур.
Спочатку я потрапила на католицьку частину
Далі побачила якісь будиночки вздовж алеї.
То виявились не будиночки, а усипальниці італійських сімей. Причому деякі на три-чотири сім'ї.
Ось такий вигляд мають сучасні поховання австралійців.
або янгола
Для військових немає окремої частини кладовища, вони поховані там, де виділили для них місце, але всі ці могили, незалежно від того, коли людина служила і коли померла, в 20 років, чи в 68, облаштовуються однаково за кошти воєнного відомства. Серед них немає занедбаних.
Вгорі слова від держави, а внизу від сім'ї.
На свята сюди не кладуть вінків-букетів, а лише одну квітку, як знак приналежності до військової служби.
Я довго шукала монументальні надгробки, нарешті знайшла
але обійшовши їх з іншого боку побачила, що вони належать китайцям. Всі інші дуже скромні і лаконічні.
Перейшовши дорогу, я потрапила на єврейську ділянку кладовища.
Я думала, що тут буде розкіш, але ж ні - все знову скромно і лаконічно і скрізь шестикутна зірочка.
Далі була картина, знайома з України - глиби мармуру і море штучних квітів - це була російська частина кладовища.
Але були і винятки
На австралійських кладовищах (крім єврейських) людей хоронять не так, як у нас, рядами, а як би сказати - голова до голови, а тоді доріжка. І ось коли закінчилась російська частина і почалась балканська, я побачила таке: з одного боку православний хрест, з іншого півмісяць.
Австралійська земля приймає всіх, незалежно від віри. І в прямому значенні цього слова теж.
Виявилось, що я помилялась, коли думала, що російське кладовище має найбагатші надгробки. Справжні монументи з свічками, квітами, портретами і улюбленими речами були на грецькому кладовищі.
Таку посмертну розкіш я побачила вперше. І подумала, що мені ближче постулат ісламу, який забороняє витрачатись на мертвих більше, ніж на живих.
Дійшла я і до української ділянки, яка монументальністю і штучними квітами мало відрізнялась від російської. Ну хіба що наявністю тризуба,
та стелою полеглим за волю України
Ще одна суттєва деталь, яка відрізняє австралійські цвинтарі від українських - тут немає портретів, висічених на камені. Зовсім.
Ми всі різні, ми по-різному живемо і по-різному вшановуємо пам'ять про тих, хто пішов від нас навіки. Як на мене, пам'ять не в кількості мармуру на могилі, пам'ять в серці.
І ту, що лежить під цим каменем, може згадують з глибоким сумом частіше, ніж тих, над чиїми могилами пам'ятники, гробниці і мавзолеї.
Завтра в Україні поминальна неділя. Як, де і з ким поминати померлих - особиста справа кожного. Єдине, про що хочу нагадати - людина жива доти, доки жива пам'ять про неї. Не в камені чи бронзі. В серці.
Далі буде.
