Так, як парк знаходиться на схилах гір, то переміщаються по ньому за допомогою фунікулера і канатної дороги. Я завжди боялась висоти і тому подорож по парку була для мене випробуванням на витривалість.
Перед входом до парку стоїть отакий годинник
120 років тому на території парка були копальні кам'яного вугілля і в цьому годиннику відтворено процес його видобування і підняття на поверхню.
Сам парк облаштований для туристів - іти сюди, туди і туди, а далі зась.
Для цього розроблені маршрути. Спочатку канатною дорогою ми переправились на інший бік каньйону. Там була стежка попід горою, але майже ніде не обгороджена. Я то розумію, що навіть якщо оступишся, то далеко не скотишся, бо все внизу заросле деревами і кущами, але однаково страшно. Тому дійшовши до цієї точки
Повернувшись у відправну точку, ми пересіли на інший канатний трамвайчик і продовжили мандри. Слід відзначити, що місце, з якого розходяться маршрути - це зал, в якому є стійка інформації і розкладені товари для продажу. Розкладені так, як в Україні лише в дьюті-фрі - по всьому залу. Якщо хочеш щось купити - вибираєш, а тоді підходиш до каси, яка розміщена в центрі залу і платиш. Тут не крадуть. Думаю, що Україна ще довго йтиме до такого, на жаль.
Наступний маршрут був по схилах гір. Щоб було зручно людям і природі, всі доріжки зроблені на помостах десь на висоті одного метра над землею. Ну і ось в оцьому все австралійське відношення до навколишнього світу
Ніхто це дерево не спиляв, бо воно росте там, де надумали зробити пішохідну зону. Його обтягнули сіткою, щоб ненароком хтось не обдер кору.
Крім евкаліптів в лісі росте деревовидна папороть висотою до чотирьох метрів. Якщо не придивлятись, то подумаєш, що пальма.
Доріжка ця петляє по схилу і пейзаж доволі одноманітний - ліс та й ліс. Тому понад доріжкою через певні проміжки установили всілякі арт-об'єкти, про які писала Таня. Я мало розбираюсь в мистецтві, особливо сучасному, тому добре, що там були таблички з описом того, що автор хотів донести до глядача. Але всі ці об'єкти органічно вписувались в пейзаж прадавнього лісу
як оці ниточки, натягнуті між деревами, що символізують єдність людини і природи.
Так ідучи по доріжці ми дійшли до входу в копальню. Судячи по висоті входу, туди попасти можна було лише навкарачки.
На стенді висіли справжні інструменти, якими видобували вугілля
і лежали покинуті вагонетки
Від копальні до складу вугілля піднімали по скелі, на якій була прокладена дорога довжиною 415 метрів. Після закриття копальні на місці цієї дороги зробили фунікулер для перевезення туристів. Це найкрутіша гірська залізниця в світі. Кут нахилу її становить 51 градус. В свій час я побоялась піднятись на Ай Петрі, узнавши, що там кут нахилу 45. Ну а тут вибору не було, тому сіла в той фунікулер, вчепилась в поручні, закрила очі і поїхала. Ні, ну пару раз я їх розплющила, щоб заплющити ще дужче. Навіть Ткачуки визнали, що було страшнувато. І коли Таня запропонувала пройти ще одним маршрутом, всі дружно відповіли "ні". Хоча Саша сказав, що хотів би ще відчути такий екстрим, але без дітей.
Зморені і щасливі повертались додому. Назустріч по дорозі на протязі двадцяти кілометрів була тягнучка - Сідней вирушав на свята в гори.
Чи хочу я ще побувати там? Однозначно так. Але без екстриму. Хочеться просто походити по якихось стежках, посидіти на березі струмка чи річки і подихати повітрям, наповненим пахощами евкаліпта.
Після цієї подорожі я отримала ще одне підтвердження тому, що всі ми по-різному бачимо світ, навіть якщо дивимось на одне і те саме.
І в сім'ї підростає ще один блогер
Далі буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар