Auburn Botanical Gardens

Минулі вихідні ми всі дружно температурили, тож вирішили не їхати до школи в суботу. Саша хотів потренуватись водити авто, тож провели час у катанні сусідніми районами, шопінгу і відвідуванні гарного ботанічного саду неподалік.

Автівку вибирав Сашко. Вагались між новою невеликою і більш просторою 3-річною - зупинилися на другому варіанті. Місцеві українці, до яких зверталися за порадою, порадили купувати не нове авто - мовляв, на місцевих дорогах автівки не псуються так, як на українських.

Переглянувши пропозиції в інтернеті, Саша попередньо визначився з моделлю, поїхав у вихідний на найближчий аукціон, обдивився авто ближче і заплатив завдаток. Наступного дня я зробила чек на потрібну суму в банку (якщо платиш готівкою, це обкладається податком) і ще за день Саша поїхав і забрав наше перше австралійське авто.

План був такий - відігнати авто до найближчої станції метро, припаркувати і забрати ввечері після роботи. Але дорога до метро замість запланованих 10 хвилин зайняла годину - з незвички важко було зорієнтуватися. Втім, головне результат - і ввечері, виглядаючи з дівчатками щохвилини з балкону, ми дочекались-таки сміливого Сашулькіна - в другу поїзду він почувався вже впевненіше і без пригод дістався додому.

Дівчатам авто сподобалось - Марійку витягали з-за керма з плачами :)

Ботанічний сад в Ебені доволі компактний, і разом з тим різноплановий. Тут є мальовничий китайський куточок з озером, Трояндовий сад, амфітеатр, озеро з водою неймовірного темно-зеленого кольору і живий куточок з птахами і тваринами.

Тут по центру чарівна павутинка:

А в озері величезна кількість риб:

"Сальвія" - повторила Марійка за мною.

Сашко знемагав від спеки і температури.

Катруся всерйоз планувала лишатися на місці до того часу, коли павич розпустить свій хвіст.

А ще нарешті встигли впіймати загадкове авто, що роз"їжджає з чарівною музикою, немов з музичної шкатулки. Харизматичний дядечко-морозивник видав малечі по ріжку, пожартувавши щодо Марійки на тему "морозиво більше ніж дитина" :)

Гарні новини :)

"Десь ви пропали, заходжу на блог і нічого нового" - написала Наталочка, і я зрозуміла, що пора поділитися нашими хорошими новинами. Останні кілька тижнів видались доволі "гарячими": ми всі трохи похворіли, здали обоє теоретичну частину водійського екзамену, дівчатка пішли в українську суботню школу і садочок, вибрали авто і трішки поподорожували, я знайшла роботу і зробила перші кроки у волонтерстві,  і нарешті вдалося впіймати загадковий бусик з морозивом, який закликає любителів холодненького мелодією немов з музичної шкатулки. А ще ми багато мріємо і очікуємо на нові дива.

Моя перша робота в Сіднеї - чоловіки і вантажівки

Моя мама часто казала "Була б шия, а ярмо знайдеться" в часи, коли я хвилювалась що не знайду роботу. Ну от, і знайшлося австралійське ярмо на мою неспокійну голову - я отримала job offer.

Чесно кажучи, я покладала сподівання на Сашка в плані знаходження роботи і забезпечення фінансової складової родини. Пропрацювавши останні років 10 контент-менеджером, копірайтером і трішки сео-спеціалістом і маючи невеликий досвід (курси з C#, онлайн-уроки з SQL та JavaScript та участь у спільній розробці веб-проекту) реального програмування, мені було реально страшно заявляти себе на позицію джуніора-програміста. Як особа надзвичайно вимоглива до себе, я вважала це зухвальством.

Втім, курси SkillMax, про які писала раніше, добряче додали самовпевненості. А також віра в мене Сашулькіна і всіх-всіх, хто підтримував добрими словами. А ще - добрячий копняк самій собі після провального першого інтерв"ю, на яке я приїхала невчасно. Тепер, завівши блокнота з гарною червоною обкладинкою, записую і замальовую (щоб не надто нудно) туди завдання а ще передбачую майбутнє. Наприклад, попідписувала наперед тижні - Amazing, Surprising, Wonderful. Так і сталось - в перший Сашу взяли на роботу, в другий - покликали на роботу мене, а в третій - я нарешті маю трохи вільного часу, пишу блог, купила ділового одягу, стала волонтером, піду завтра в садок вчити дітей рахувати українською і почну уроки водіння з інструктором.

Моє ярмо знайшло мене вельми швидко. Спершу мене покликали на співбесіду в Deloitte - це був дуже хороший досвід інтерв"ю у великих компаніях, я змогла проаналізувати помилки з однокурсниками і викладачем. І вже наступного дня пішла на співбесіду щодо позиції джуніор девелопера в одному з підрозділів великої австралійсько-азійської логістичної компанії. Всього було 3 співбесіди - з HR (зацікавлено розглядав мої туфлі - пізніше жартували з однокурсниками, що відібрав мене за гарне взуття. До речі літні туфельки зроблені Олегом Земнуховим, чудові для спеки і в рекрутерів матимете успіх - вибачайте за рекламу), технічне інтерв"ю з керівником ІТ-відділу і Senior-розробником і заключне "поведінкове" інтерв"ю з тими ж двома.

Найбільш відмінні моменти від пошуку роботи в Україні - вітатись і прощатись міцно стискаючи руку опоненту незалежно від статі, дивитись в очі і показувати ентузіазм усіма можливими способами, прямолінійно "продавати себе", розхвалюючи свої сильні сторони. Ну, і в моєму випадку, я вважаю, значною складовою успіху стала моя чесність.

Після першого інтерв"ю мені прислали тестове завдання - написати три фрагменти коду відповідно до завдання. Того вечора Саша також мав робити тестове завдання - як виявиться пізніше, для компанії яка візьме його на роботу. Тож то був незвичайний вечір, але ми цього не знали - були страшенно втомлені, щойно вклали дітей і лишалось 2-3 години на обидва тестові завдання. Сіли за моє - я злякалась, але Саша змусив мене згадати і під його керівництвом (практично під диктовку) я написала 2 фрагменти, третє завдання було складним, тож так і лишили. Коли на наступному інтерв"ю мене запитали, чи гуглила я відповіді, відповіла чесно - так, і додала що користувалась допомогою чоловіка-програміста. Додала, що це наше спільне хоббі і маємо кілька спільних проектів. Одним словом, неважливо що ти кажеш, головне - закінчуй все у позитивному руслі :)

Варто додати, що мені одразу сподобалася атмосфера. Відділення, в якому працюватиму, займає площу рівну 15 футбольних полів. Кількохрівнева будівля знаходиться у віддаленій частині міста поблизу озера. Дорога туди займає півтори години - чимало, тож є стимул прискоритися із навчанням водійської лівосторонньої майстерності. Втім, півтори години у зручному потязі і автобусі - гарна нагода підтягнути і набути знання, необхідні для роботи.

Так от, щодо атмосфери. Одним із питань на співбесіді було - чи не лякає мене робота в чоловічій компанії? У будівлі праціє 500 чоловіків і усього 15 жінок :) В ІТ-відділі я буду другою дівчиною - після Senior-девелопера з Індії, яка мене співбесідувала. Оскільки найприємніші мої спогади пов"язані із роботою в колективах, де чоловіків було значно більше, думаю, працюватиметься в такому оточенні комфортно.

Перед виходом на роботу обов"язкові вимоги - проходження медкомісії (загальний огляд, тест на наркотики, перевірка зору і слуху, зважування та вимірювання зросту) і перевірка на відсутність кримінального минулого.

Скоріш за все, вийду на роботу наступного понеділка, або (якщо ще не будуть готові папери) - з наступного після наступного.

Ще хочеться додати про те, наскільки важливо час від часу випихати себе з зони комфорту. Я впевнена, що не наважилася б претендувати на подібну вакансію в Києві ще як мінімум рік, а то й півтори. Наші страхи і улюблена подушка під боком вдома - добрячі якорі, що не дають зробити рішучий крок. Потрапивши ж у стрес-ситуацію (незнайоме місто, інша мова спілкування, малий запас грошей), на перший план виходять твої сильні сторони - бажання вчитись і віра в свої сили. І зараз я вдячна, що все склалося саме так. Звісно, попереду інтенсивне навчання, серйозні проекти і відповідальність. І відчуття, що все лише починається. І бажання боротися з іншими своїми слабкостями. А зручна подушечка - вона почекає :)

Волонтерство в Австралії - мій перший досвід

 

Бажання попрацювати волонтером виникло в мене одразу після приїзду до Сіднею - вільного часу було багато, спілкування бракувало, та і просто зробити для когось щось хороше хотілося.

Треба визнати, що волонтерство в Австралії - дуже поширена форма роботи. Як на мене, це чудова можливість спробувати себе в якійсь новій області, знайти друзів і взагалі розширити світогляд.

Зайшовши на загальний волонтерський сайт, я спочатку пошукала в напрямку садівництва і ландшафтного дизайну - люблю я це діло, і не втрачаю надії колись таки спробувати себе в цій області. Проте в доступних позиціях серед обов"язкових вимог була наявність авто, тож шукала далі. Подумавши, що непогано було б потренувати призабуту за останні 2 місяці іспанську, я вказала Spanish у пошуку і знайшла позицію, що мене влаштувала.

Роль називається Community Visitor і передбачає навідування в середньому двічі на місяць людей (переважно похилого віку), що перебувають у спеціальному закладі, де про них піклується медперсонал. Зі мною зв"язалась координатор, яка попросила заповнити деякі необхідні форми. Перевірка на відсутність кримінального бекграунду - обов"язкова складова для подібної роботи, тож довелося почекати ще кілька тижнів, доки довідка була готова.

І ось сьогодні я вперше зустрілася з координатором і своїми новими друзями. Спочатку координатор півтори години пояснювала мені суть роботи, особливості різних захворювань (у закладі знаходяться переважно люди з проблемами із пам"яттю) і основи волонтерської етики. Потім ми поїхали власне до закладу, де я познайомилася з медперсоналом і трьома жінками, яких відвідуватиму.

Ще під час розмови з координатором, коли вона розповідала про особливості хвороб, пов"язаних із втратою пам"яті, я згадувала свою бабусю - ми не знаємо точно, який саме ментальний недуг вона мала, але коли координатор перелічувала симптоми, я начебто поверталась на роки назад і казала собі - точно, ось воно, так і було... У нас дуже дружна сім"я, і ми були достатньо забезпечені, але якось не прийнято в нас в Україні звертати увагу на подібні хвороби, і люди що страждають на такі хвороби приречені бути не до кінця зрозумілими, навіть найближчі люди через брак знань  про особливості хвороби часто просто опускають руки і не знають, як діяти.

Як пояснила мені координатор, коли прогресує хвороба, людина починає втрачати розмовні навички у вивчених мовах, але добре розуміє і може комунікувати рідною мовою. Саме тому для таких хворих дуже важливе спілкування їхньою мовою - це змушує мозок напружуватись для продукування слів.

Мешканці закладу перебувають в двох різних відділеннях - у першому пацієнти зі значними проблемами з пам"яттю, в іншому - з легкими. Чоловіки і жінки сидять у передпокої - хтось тримає ляльку-немовля, хтось складає акуратними стосиками клапті тканини (мені пояснили що ця жінка була домогосподаркою і її руки й надалі намагаються тримати все в порядку).



Отже, мої нові подруги - дві українки старші 80 років і одна іспанська леді. Іспанку я побачила першою і була занадто схвильована, тому коли мене попросили спитати в жінки те чи інше, я іноді забувала найпростіші слова. Втім, вирішила краще підготуватись до наступного візиту, склавши перелік потенційних запитань і взагалі повторивши часи - англійська добряче зараз переважає в моїй голові.

Одна з українок має гарну родину - всі стіни в кімнаті завішані фото онуків і правнуків. Бабуся у сплетеній власноруч кофтині, каже любить плести і вишивати. Бідкається, що не має чим пригостити мене. За 20 хвилин встигає розпитати мене про родину і розповісти багато цікавого про себе.

Друга жінка - дуже самотня, жаліється на Німеччину (вона зараз зосереджена на часі, коли вони втікали звідти після війни) і весь час згадує про онуку, яка живе далеко і має гостей з Англії і тому не приїхала. Онука (єдина родичка жінки) поки що не дала дозвіл на те, щоб до її бабусі приходили волонтери, тому можливо наступного разу я не побачу її.

На питання, чи хочуть вони, щоб я надалі приходила до них, усі троє відповіли ствердно. Тож у одні з найближчих вихідних продовжу відвідування.

Додам, що фото взяла з інтернету. Однією з умов роботи візитера є конфіденційність і шанування особистості, тому не вказую імен і особистих деталей.

Як я шукав роботу в Австралії

Все почалося ще в Києві, я завів собі віртуальний сіднейський телефонний номер (є український сервіс "задарма"), додав до резюме і почав розсилати на найбільш підходящі вакансії і там де не було в вимогах - excellent/great communication skills. Були перші дзвінки в 3 години ночі і нерозуміння в кращому випадку половини питань, потім з кожним дзвінком ставало все краще і в одній з вакансій я пройшов на технічне інтерв'ю по скайпу, але я не встиг гарно підготуватись і на прості відповіді не зміг англійською відповісти.

По прильоту в Сідней в понеділок в мене було інтерв'ю з рекрутером/агентом, а після того почались свята новорічні і цілий місяць майже не було варіантів. На другий місяць перебування в Австралії нарешті почались співбесіди. Я вже доволі легко проходив перший рівень з агентами.

Коротко про агентів-рекрутерів - тут переважно шукають роботу через агенства, хоча є компанії, де можна напряму податись на вакансію. Є плюси і мінуси, більшість рекрутерських агентств просто працюють як колл-центри зводячи роботодавців з кандидатами та отримують відсотки від річної зарплатні. В той же час є прошарок рекрутерів, які добросовісно підходять до роботи і допомагають з порадами і навіть можуть потренувати тебе до співбесіди.

Наступний рівень це загальне інтерв'ю в роботодавця - можливо просто з HR компанії, а деколи і з засновником компанії. Остаточний чи майже остаточний рівень це технічне інтерв'ю, деколи черговість міняється.

В програмістів є ще деколи додатковий компонент - це тестові завдання, інколи легкі і швидкі інколи домашні на день-два. Як на мене це найкращій варіант бо є можливість показати на що ти спроможний.

Так ось, одного разу мені попалась вакансія, не зовсім повністю те що я хотів (як я подумав коли подавався), але співпало декілька чинників - хороший агент, два тестових завдання - швидке на співбесіді та домашнє. Це було місце де мені найбільше сподобалось - невимушена атмосфера, тенісний стіл та цікавий проект. І одного дня мені дзвонять і розказують про Job Offer і питають чи я радий новині, а я не вірячи цьому доволі беземоційно кажу - так я радий :-)

І ось я вже обідаю в парку біля офісу на зеленій траві, ура! :-)