Австралія очима українки. Недільні покатушки 3

Є місця на землі, в які закохуєшся з першого погляду. Одним з таких місць для мене стала К'яма - невеличке містечко, кінцева зупинка трейна. Перший раз я приїхала туди після обіду, бо виїхала пізно, поїзд був такий, що зупинявся часто, і я разів десять хотіла вийти на якійсь станції, благо всі вони знаходились недалеко від океану. Та все ж вроджена впертість (чи затятість) взяли верх і я таки доїхала до кінця маршруту і вже за п'ять хвилин до виходу зрозуміла, що зробила правильно.

До заходу сонця і відправлення поїзда додому було всього дві години, але їх вистачило, щоб зрозуміти, що тепер я буду шукати щонайменшу нагоду, щоб приїхати знову сюди.

При заході сонця мис, на якому стоїть маяк, стає якимось казково-чарівним і ти розумієш значення слів "дивишся - не можеш надивитись"

Тому я швиденько зайшла в інформцентр, взяла путівник і два тижні жила в очікуванні зустрічі з К'ямою.

Путівник описав пішохідний маршрут по узбережжю довжиною 15 кілометрів. Правда, в них він розбитий на три частини, а я пройшла його за день.

Відправною точкою прогулянки було містечко Муррамара, де річка з такою ж назвою впадає в океан

Місцевість, де розташоване містечко, чимось схожа на наше Прикарпаття

Ну а далі був океан

І пам'ятник чоловіку, який був богом серфінгу в цій затоці і багато зробив для розвитку цього спорту. От одне слово, а ти розумієш, скільки всього за ним стоїть.

Далі стежка привела мене в щось схоже на бувшу каменоломню

. Нагромадження каміння було схоже на руїни якогось древнього замку

А внизу було (от хочеться вставити нелітературне слово) офігенне море

Дивилась я на цю красу і думала, що ніколи не мріяла побачити таке, навіть перестала загадувати бажання на Новий рік, а доля хоп і підкинула мені оце все. І я собі так по-філософськи вирішила, що щастя - ось воно, в цей момент. Минуле пройшло, його не зміниш, майбутнє невідоме, а оцей момент - лови його, насолоджуйся ним. І я підняла очі до неба, щоб подякувати тому, хто дав мені це щастя.

А в небі літали два літаки і це було так захопливо!

Далі я пройшла пляж з гарною назвою Бомбо

і в К'яму добралась знову при заході сонця. Цей захід був інший, ніж той, який я бачила, але не менш прекрасний.

Краса є скрізь, варто лише відірватись від буденності, сісти в поїзд чи автобус, в автівку чи на велосипед і в кінцевій точці маршруту озирнутися навкруги.
...а в Австралії осінь. Ну не так, щоб золота...

Далі буде.

Австралія очима українки. Пам'ять

Австралія - мирна країна. На неї не йшли війнами супостати і ворог не топтав її землю. Але вона має своїх героїв. Кожного року 25 квітня австралійці святкують АНЗАК день. Абревіатура АНЗАК - це австралійсько-новозеландський армійський корпус. В першу Світову війну австралійці та новозеландці висадились в бухті біля турецького міста Галіполі.  В історію ця операція увійшла як Дарданельська і після восьми місяців спроб завоювати плацдарм закінчилась відходом військ. Вісім тисяч австралійців і дві з половиною тисячі новозеландців загинули там і починаючи з 1916 року австралійці відзначають цей день як день вшанування полеглих в боях.

Свято це чимось схоже до нашого Дня перемоги - так само вшановують ветеранів і кладуть квіти до пам'ятників.

Висадка десанту відбулась о 4,30 ранку і в пам'ять про це, свято починається саме на світанку. В церквах проходять служби.

Свято це започатковувалось як данина загиблим в Першій Світовій війні, але за сто років солдати Австралійських військ брали участь в багатьох воєнних конфліктах і на даний момент вшановують всіх, хто був в них задіяний.

Якщо прискіпливо підходити до цього питання, то австралійські солдати скрізь були завойовниками чи інтервентами, вони не захищали СВОЮ землю, вони воювали на чужій території. Але країна вшановує своїх Солдатів.

І вшановує не тільки загиблих, а й ветеранів всіх війн. В кожній церкві і в кожній школі є стенди з прізвищами загиблих.

Ось цей бравий вояк помер у віці 96 років, але замолоду він висадився в Галіполі і йому встановили пам'ятник в місті, де він жив

Багато австралійців, подорожуючи Європою, відвідують в Туреччині меморіал полеглим землякам.

Кардинальна відмінність вшанування ветеранів в Австралії від українського полягає в тому, що тут вшановують Солдата. Солдата, який виконував свій обов'язок, який не ховався під жінчину спідницю, не купляв довідки у лікарів і не виясняв за кого він воює. От у нього було таке переконання, що він поступає правильно, відповідно до свого почуття обов'язку перед совістю/державою/сім'єю і за це йому шана. Адже ту війну, що сьогодні називають визвольною, через якийсь час можуть назвати загарбницькою.

Мій дід загинув в 1945 році в Словаччині і похований в братській могилі, де знайшли свій останній притулок ще18 тисяч радянських воїнів. Дивлячись з теперішнього часу, їх можна назвати загарбниками - вони загинули на чужій землі, а в свій час в них не було вибору - вони були солдатами і виконували накази.

І Австралія , на відміну від нас, з розумінням ставиться до цього. Міняються політики, їх доктрини, військові та політичні інтереси, але достойним поваги і пам'яті завжди залишаються поступки чоловіків - воїнів

Підтвердженням тому є квіти від посольства країни, на територію якої висадились австралійські вояки

Так хочеться, щоб замість безглуздого перелопачування історії і спроб вияснити хто був героєм, а хто ні, хто чинив правильно, а хто неправильно, ми просто віднеслись з повагою і, наскільки можливо, з розумінням до тих, хто був просто Солдатами якихось воєн чи АТО.

Колись на українських кладовищах на могилах військових ставили дерев'яну пірамідку з зірочкою. Зараз їх майже не залишилось. А було б гарно - вшановувати солдатів якимось солдатським пам'ятником. Хай він буде без зірки і навіть без тризуба.

Просто пірамідка.

Простого солдата.

Я пам'ятаю, як плакав мій тато на могилі свого батька, мого діда, якого він майже не пам'ятав, в словацькому місті Зволен.

І якщо ми не можемо відвернути якісь воєнні конфлікти, то віддати шану тим, хто в них загинув - наш людський обов'язок. І це те, чому нам треба повчитись в астралійців.

Далі буде.

Австралія очима українки. Недільні покатушки 2

Наступна недільна подорож була на пляж Менлі,  до якого можна добратись по суші і по воді. Я вибрала кораблик.

Кораблику було років десь як мені, а може й більше, але він був у чудовій формі, з блискучими лакованими сидіннями і лише де-не-де помітними слідами старості іржі.

Пристань в Сіднеї знаходиться між Будинком Опери та мостом Харбор брідж, тож поки не відчалили, мала змогу насолоджуватись виглядом обох.

В наступній затоці я побачила отакі крейсери

Сіті закінчився

і почався звичайний Сідней

По фарватеру знаходились бакени з сонячними батареями

Район Менлі знаходиться на півострові, одна сторона якого - затока, а інша - океан.

Пляж виглядає отак

На набережній ростуть сосни, що додає шарму цьому пляжу. Якщо відомий пляж Бондай - рай для серфінгістів, то Менлі - рай для дайверів. Тут виділене спеціальне місце, де проходять навчання з підводного плавання

Ну і заборони відповідні

не можна діставати з дна нічого - ні живого, ні неживого, бо штраф 22 тисячі - це не дрібниця.

Впродовж алеї над берегом були розміщені всякі милі скульптури

Будинки біля моря отакі

Не можна сказати, що розкішні. Взагалі в Сіднеї неможливо сказати - тут живе багач, а тут бідняк. Важливий не будинок, а місце, в якому він знаходиться. З цієї точки зору Менлі дуже дорогий район.

Був кінець другого місяця осені, народу на пляжі було чимало, а вода ось така прозора.

Повертаючись на пристань, я зайшла в англіканську церкву

Там якраз закінчилась служба, яка більше була схожа на вранішні спільні співи, зверху був спущений екран зі словами, а сам алтар більше нагадував сцену

Вихована нашою українською церквою - туди не йди, без хустки не можна, фотографувати зась - я трохи непевно себе відчувала і тут. Але до мене підійшла жінка, дала якийсь проспект про цю церкву, розказала які заходи будуть невдовзі і сказала, що фотографувати можна все. Що я і зробила

Також в церкві я побачила дошку з іменами всіх настоятелів з моменту її відкриття. Чи в багатьох українських церквах можна побачити таке?

Поряд з церквою стоять ящики для речей (одягу і взуття) які роздають тим, хто цього потребує.

Біля причалу також є невеличкий пляж, на набережній якого є така собі олімпійська "дошка пошани" де кожному переможцю Олімпіади встановлений пам'ятний знак від початку Олімпійських ігор до теперішніх днів

Така от хронологія Олімпійських перемог. І я подумала, що, на жаль, в Україні не зустрічала нічого подібного.

Мерія Менлі знаходиться в такому будинку

а недалечко від нього стоїть поштова скринька, якій більше ста років, але вона і досі виконує свою функцію.

На зворотньому шляху я побачила багато парусників - Австралія - морська держава

Ну і про погоду та одяг. Вдень було +23, народ одягався по-всякому

Хтось в шортах і футболці, а хтось в джинсах і теплій куртці.

Не важливо, що ви одягнете, важливо відірватись від дивана, вийти з зони комфорту і побачити навколишню красу

Далі буде.