Волонтерство в Австралії - мій перший досвід

 

Бажання попрацювати волонтером виникло в мене одразу після приїзду до Сіднею - вільного часу було багато, спілкування бракувало, та і просто зробити для когось щось хороше хотілося.

Треба визнати, що волонтерство в Австралії - дуже поширена форма роботи. Як на мене, це чудова можливість спробувати себе в якійсь новій області, знайти друзів і взагалі розширити світогляд.

Зайшовши на загальний волонтерський сайт, я спочатку пошукала в напрямку садівництва і ландшафтного дизайну - люблю я це діло, і не втрачаю надії колись таки спробувати себе в цій області. Проте в доступних позиціях серед обов"язкових вимог була наявність авто, тож шукала далі. Подумавши, що непогано було б потренувати призабуту за останні 2 місяці іспанську, я вказала Spanish у пошуку і знайшла позицію, що мене влаштувала.

Роль називається Community Visitor і передбачає навідування в середньому двічі на місяць людей (переважно похилого віку), що перебувають у спеціальному закладі, де про них піклується медперсонал. Зі мною зв"язалась координатор, яка попросила заповнити деякі необхідні форми. Перевірка на відсутність кримінального бекграунду - обов"язкова складова для подібної роботи, тож довелося почекати ще кілька тижнів, доки довідка була готова.

І ось сьогодні я вперше зустрілася з координатором і своїми новими друзями. Спочатку координатор півтори години пояснювала мені суть роботи, особливості різних захворювань (у закладі знаходяться переважно люди з проблемами із пам"яттю) і основи волонтерської етики. Потім ми поїхали власне до закладу, де я познайомилася з медперсоналом і трьома жінками, яких відвідуватиму.

Ще під час розмови з координатором, коли вона розповідала про особливості хвороб, пов"язаних із втратою пам"яті, я згадувала свою бабусю - ми не знаємо точно, який саме ментальний недуг вона мала, але коли координатор перелічувала симптоми, я начебто поверталась на роки назад і казала собі - точно, ось воно, так і було... У нас дуже дружна сім"я, і ми були достатньо забезпечені, але якось не прийнято в нас в Україні звертати увагу на подібні хвороби, і люди що страждають на такі хвороби приречені бути не до кінця зрозумілими, навіть найближчі люди через брак знань  про особливості хвороби часто просто опускають руки і не знають, як діяти.

Як пояснила мені координатор, коли прогресує хвороба, людина починає втрачати розмовні навички у вивчених мовах, але добре розуміє і може комунікувати рідною мовою. Саме тому для таких хворих дуже важливе спілкування їхньою мовою - це змушує мозок напружуватись для продукування слів.

Мешканці закладу перебувають в двох різних відділеннях - у першому пацієнти зі значними проблемами з пам"яттю, в іншому - з легкими. Чоловіки і жінки сидять у передпокої - хтось тримає ляльку-немовля, хтось складає акуратними стосиками клапті тканини (мені пояснили що ця жінка була домогосподаркою і її руки й надалі намагаються тримати все в порядку).



Отже, мої нові подруги - дві українки старші 80 років і одна іспанська леді. Іспанку я побачила першою і була занадто схвильована, тому коли мене попросили спитати в жінки те чи інше, я іноді забувала найпростіші слова. Втім, вирішила краще підготуватись до наступного візиту, склавши перелік потенційних запитань і взагалі повторивши часи - англійська добряче зараз переважає в моїй голові.

Одна з українок має гарну родину - всі стіни в кімнаті завішані фото онуків і правнуків. Бабуся у сплетеній власноруч кофтині, каже любить плести і вишивати. Бідкається, що не має чим пригостити мене. За 20 хвилин встигає розпитати мене про родину і розповісти багато цікавого про себе.

Друга жінка - дуже самотня, жаліється на Німеччину (вона зараз зосереджена на часі, коли вони втікали звідти після війни) і весь час згадує про онуку, яка живе далеко і має гостей з Англії і тому не приїхала. Онука (єдина родичка жінки) поки що не дала дозвіл на те, щоб до її бабусі приходили волонтери, тому можливо наступного разу я не побачу її.

На питання, чи хочуть вони, щоб я надалі приходила до них, усі троє відповіли ствердно. Тож у одні з найближчих вихідних продовжу відвідування.

Додам, що фото взяла з інтернету. Однією з умов роботи візитера є конфіденційність і шанування особистості, тому не вказую імен і особистих деталей.