Австралія очима українки. Перші враження

В один з не самих легких періодів мого життя, коли треба було змінити місце проживання, роботу, школу для дитини і т.д., я на дзеркалі написала собі лозунг "Не треба боятися змін". Кожного дня я по декілька разів перечитувала його і таки перестала їх боятися, всяких змін. І з того часу в моєму житті сталося багато такого, про що я не те що не мріяла, а навіть і подумати не могла. І одна історія з серії "Очевидне - неймовірне" - це моя подорож до Австралії.

  Дякуючи моїм дітям Тані і Саші я вже більше двох місяців тут.

  Як і у більшості українців, мої знання про Австралію можна було висловити декількома словами - далеко, жарко, кенгуру, кролики, Поющие в терновнике. Тому я довго вагалась - писати свої враження, чи не варто, адже мало хто зможе приїхати сюди, щоб побачити це на власні очі. Але таки пишу - кому нецікаво, то перейде на іншу сторінку.

  Переліт з України в Австралію зайняв 24 години. З Жулян до Дубая 5 годин і з Дубая до Сіднея 13. Як кажуть - політ пройшов успішно, злітали і сідали вчасно, та і годували дуже добре. Але було одне але - коли через дві години після зльоту літак вилетів з ночі в день, командир екіпажа попросив закрити ілюмінатори. Всі закрили, і я теж. І ось летить така труба, в якій внизу 900 людей і на другому поверсі десь півтисячі з закритими ілюмінаторами. А в мене клаустрофобія. І потихеньку починається паніка. А летіти ще 11 годин. Більшого почуття безпомічності і страху в моєму житті не було. Але все колись закінчується і я весело і радісно :) ступила на землю Австралії.  Щоб захистити мене від нещадного сонця, Ткачуки намастили мене кремом від сонця і дали захисні засоби:

    Адаптація пройшла доволі успішно. До різниці в часі я пристосувалась за тиждень, а повністю до зміни всього життя десь за місяць.
  Хто знає авторів цього блогу, той знає, що сидіти дома - це не про них, а так як я стала членом цього колективу, то мандрую разом з ними і деколи автономно.
  Перші враження від Австралії - це почуття якоїсь ірреальності. Тут не таке небо і не таке сонце, як у нас. Якесь все різкіше і чіткіше, немає розмитості і напівтонів. Спочатку це дуже втомлювало, але з часом звикла.
  Я прилетіла в кінець австралійської весни і звикання до спеки пройшло доволі безболісно, але до позначки +28, а вже коли стає жаркіше, мій організм вмикає всі свої резерви на виживання. Австралійська спека якась липка і тягуча, крім того дуже великі перепади температури і тиску. За півдня температура може знизитись на 13 градусів.
  Від спеки кожен рятується по-своєму: хтось намазується кремом, хтось бере парасолю, хтось зависає в торгівельних центрах, які кондиціонуються, хтось сидить в холодку,

а хтось їде до моря.

  Всі ці два місяці мене не покидає почуття якогось зачудування і замилування цією країною. За 200 років зробити таке на краю світу - це диво. І тим більше, що диво це зробили люди своєю працею.
  Чим найперше вони відрізняються від нас так це тим, що вони завжди посміхаються. От вони, як той Крошка Єнот, діляться своєю посмішкою і заряджаються посмішками інших.
  Посміхайтесь!!!

Далі буде.